Війна - це подія,про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Війна – людські жертви,слізні спогади наших дідів ,прадідів,які були свідками та учасниками цих подій. А ще війна змусила взяти зброю жінок. Жінкам грізних сорокових довелося рятувати світ. Вони були медсестрами, лікарями, санітарками, розвідницями, зв'язковими. Багатьох солдатів врятували від смерті ніжні добрі жіночі руки.

Потреба в мобілізації жінок виникла вже в перші місяці 1941 року, коли радянські війська зазнали великих втрат у боях з гітлерівськими загарбниками. Зокрема, з початком війни 225 тисяч жінок стали санітарними дружинницями, у листопаді 1942 року до діючої армії у війська зв’язку, ППО, ВПС було призвано 120 тисяч представниць прекрасної статі. Ще понад півмільйона їх було поставлено «під рушницю» за іншими мобілізаціями, 45 тисяч жінок стали партизанками. Загалом вони в роки тієї війни становили понад сім відсотків від усього особового складу армії. Нарівні з чоловіками були на передовій, несли бойове чергування у вузлах зв’язку, на зенітних позиціях, рятували життя бійців у санбатах і госпіталях, піднімалися на крилатих машинах у вогняне небо. Про героїзм і мужність жінок у військовій формі свідчить те, що понад 90 з них стали Героями Радянського Союзу, кожна друга була удостоєна такого звання посмертно. Серед жінок-героїнь 27 народилися в Україні, 57 героїнь брали участь у визволенні її території від фашистських окупантів. Чотири жінки стали повними кавалерами ордена Слави, понад сто тисяч відзначені бойовими нагородами.

Вони були готові до подвигу, але не були готові до армії, і те, із чим їм довелося зштовхнутися на війні, виявилося для них несподіванкою. Цивільній людині завжди важко перешикуватися «на військовий лад», жінці — особливо. Армійська дисципліна, солдатська форма на багато розмірів більша, чоловіче оточення, важкі фізичні навантаження — все це з’явилося нелегким випробуванням. Але це була саме та «буденна речовинність війни, про яку вони, коли просилися на фронт, не підозрювали». Потім був і сам фронт — зі смертю й кров’ю, із щохвилинною небезпекою й «вічно наздоганяючим, але приховуваним страхом».

Однією  із таких бійців була жителька  Красноріченського Сірик Марія Тимофіївна (Ладикова).

Народилася 1 листопада 1924 року у Новопскові. У родині  виховувалося 5 дітей. Батьки рано померли і дітей відправили до інтернату. Марія закінчила 8 класів,коли розпочалася війна їй виповнилося 16 років. Хотілося потрапити на фронт. Чекала з нетерпінням  на своє повноліття.  5 липня 1943 року разом з подругами  Марія прийняла присягу на вірність Батьківщині . Призвали у Новопсковському  РВК і направили регулювальником  військово-автомобільних доріг у званні «солдат».

Самою природою закладена в жінці функція материнства, продовження людського роду. Жінка дає життя. Тим протиприроднішним здається словосполучення  «жінка-солдат», жінка, що несе смерть. Регулювальниця –   професія, яка не пов’язана з необхідністю вбивати. Воювала Марія Тимофіївна у складі 3-ї фронтової дивізії. І вдень, і вночі йшли танки, машини на фронт, а такі як Марія проводжали  їх на бій,  можливо бачила в останній раз.

Марія  визволяла  Україну та пройшла   у складі 3-ї фронтової дивізії Болгарію,Югославію,Австрію,Угорщину. Не один раз дивилася смерті в очі,була свідком смертей своїх друзів. Не один раз попадала під обстріл противника. Перебуваючи в Австрії, Марія Тимофіївна отримала контузію. Вона  30 липня 1945 року була демобілізована.  Нагороди зберігає як святиню:

• Орден за відвагу ІІІ ступеня,
• Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня,
• медаль  «За перемогу над  Німеччиною у Великій  Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»,
• медаль  «Захиснику Вітчизни»,
• медаль «Жукова»,
• ювілейні медалі.

Марія Тимофіївна не дуже охоче  розповідає про ті страшні часи,не вважає себе героїнею. Була, як вона говорить,  «як всі». Та тільки  у снах  до неї приходять, мов живі її подруги, які не дожили до Перемоги.

Марія Тимофіївна має сина, доньку, онуків, турботливу невістку. День Перемоги зустрічає  в родинному колі.

Наша  дослідницька група низько вклоняється Марії Тимофіївні і всім жінкам, які пережили цю страшну війну.

Щорічно юні краєзнавці Красноріченської ЗОШ ведуть пошукову роботу та збирають матеріали, що містять спогади ветеранів, свідків подій, встановлюють імена загиблих воїнів, проводять значну волонтерську роботу. Юні пошуковці вивчають бойовий шлях військової частини,що звільняла селище,документують розповіді дітей війни, досліджують участь юних героїв у партизанських загонах, підпільних організаціях, вклад дітей та юнацтва в перемогу на фашизмом через самовіддану працю в тилу. Ці матеріали поповнюють експозиції шкільного музею, зберігають пам'ять про Солдата для майбутніх поколінь.

Сьогодні наша молодь дізнається про Другу світову війну з двох різних джерел. Щось їм розповідають у родинах ті, хто пережив ці страшні часи: бабусі та дідусі, батьки, які самі війну не бачили, але знають про неї від своїх старших родичів. Це, так би мовити, неофіційна версія війни. Офіційна – представлена у підручниках, монографіях, статтях, документальних фільмах, тощо.

Людська пам'ять про події Другої світової війни є невичерпним джерелом великої драматичної сили та виразності, вона по-іншому висвітлює більшість звичних понять та норм, висуваючи на перший план найвищу цінність – людське життя.

Спогади звичайних людей – це не класичні мемуари. В таких споминах йдеться про непрості долі простих людей. Коли люди згадують своє власне життя та особисті переживання, для них це і є правдива, справжня історія.